Страшенно набридло, але ми навчилися з цим жити: Як на Вінниччині сприймають карантинні обмеження – Новини Вінниці
Понеділок, 15 Серпня
Shadow

Страшенно набридло, але ми навчилися з цим жити: Як на Вінниччині сприймають карантинні обмеження

Страшенно набридло, але ми навчилися з ц… Фото: соцмережі

 

Пішов другий рік, як Україні живе в умовах карантину. Спочатку – дуже жорсткого (а для когось навіть жорстокого), потім – адаптивного, в залежності від ситуації в конкретному регіоні. У Вінниці 13 березня цього року запровадили додаткові карантинні обмеження червоної зони, хоч Вінниччина нині “помаранчева”. З 3 квітня додаткові обмеження запровадили в усій Вінниччині, потім їх продовжили до 19 квітня. Журналістка Depo.Вінниця звернулася до кількох жителів Вінниччини з одним запитанням: як сприймалися карантинні обмеження торік, коли епідемія в Україні тільки почалася, і як – тепер, коли після деякого послаблення карантин знову став жорсткішим.

“Тепер, схоже, у всіх одна велика мрія – щоб епідемія закінчилася якомога швидше”

Оксана Шуляр, вихователька групи продовженого дня першого класу школи № 1 м. Бершадь:

Минулої весни в нас в районі (тоді ще був Бершадський район – ред.) ще ні в кого не було виявлено хвороби, але коли почалися обмеження, на людей напав страх. Майже всі справді сиділи в квартирах, не ходили навіть до батьків (тільки телефонували), в магазин виходили раз на тиждень, а то й рідше, запасалися продуктами надовго. “Гуляли” на балконі. А ще й ж тоді не можна було купити ні  масок, ні антисептиків. Усі були дуже налякані. І дуже хотілося почути новину, що все от-от закінчиться, бо ситуація була схожа на якийсь фантастичний фільм про епідемію.

Оксана Шуляр

Але коли минули перші пару тижнів, і ситуація не поліпшилася, довелося вчитися працювати в нових умовах. Перелаштуватися на дистанційне навчання було дуже складно, особливо – з молодшими школярами. Дитина й під наглядом учителя не може довго всидіти на місці, щоб нормально сприймати те, що їй каже вчитель, а тепер поруч немає вчителя. Звісно, що в ситуації з першокласниками не можна було обійтися без участі батьків. Вони втомлювалися, дратувалися, нічого не встигали. Якість навчання, звісно, погіршилася. А в мене ж і не навчання як таке, а виховна робота, і що з цим робити в дистанційному форматі, взагалі ніхто не уявляв. Довелося всі ці премудрості вивчати з нуля.

Наш район “тримався” довго, перші зареєстровані випадки коронавірусу з’явилися десь в кінці травня чи на початку червня. Але перед карантином взимку я і дехто з моїх рідних і знайомих хворіли на тяжке запалення легень. Лікарі буди розгублені, пневмонія була “нестандартна”. Що воно було – тепер уже складно сказати, але ж кажуть, що такі випадки були в багатьох районах.

Торік навесні всі свої мрії я відклала до кращих часів. Хотіла поїхати у Львів, на Закарпаття, але спочатку взагалі міжміський транспорт не ходив, а коли збільшувалася кількість хворих, було просто страшно. Аж от недавно їздила у Київ на хендмейд-виставку. З одного боку дуже хотілося вибратися з квартирної в’язниці, а з іншого – було страшно. Але життя триває, і я поїхала. Дуже задоволена поїздкою, спілкувалася там з вишивальницями, проводила майстеркласи. І майже у всіх моїх “учениць” все вийшло, одна жінка навіть писала, що всю ніч не спала і відшивала зразки новою для неї технікою. Це надихає, спонукає вдосконалюватися, відганяє тривожні думки.

А торік навесні під час жорстких обмежень я весь вимушено вільний час присвячувала вишивці і спілкуванню з однодумцями у мережі. Тому деякі мрії я реалізувала: створила ФБ-спільноту, навчилася записувати майстеркласи, багато вишивала. Якби не було карантину, можливо, стільки б не вишила. Записала 21 відеоурок з традиційної української вишивки, почала вести ютуб-канал. Це мене рятує від переживань, дозволяє не збожеволіти.

А тепер ми вже навчилися з цим жити, звикли до певних обмежень. Молодші школярі, з якими я працюю, більшість часу цього року навчалися очно, але от знову посили обмеження, і знову “дистанційка”. То я створюю ігрові завдання, шукаю для дітей цікаві відео. Дітям у першому класі потрібно багато цікавих пізнавальних занять, адже саме зараз треба прищепити їм бажання вчитися, пізнавати світ. Робити це дистанційно дуже складно, тому з нетерпінням чекаю закінчення обмежень. Батьки теж не можуть дочекатися, коли це все закінчиться. Офіційно в першому класі домашніх завдань немає, але під час дистанційного навчання завдання, насправді, всі – домашні, і батьки мусять вдвічі більше контролювати дітей. Тому тепер, схоже, у всіх одна велика мрія – щоб епідемія закінчилася якомога швидше.

“У селі торік навесні ніхто не хворів на коронавірус, і люди сприймали обмеження як щось непотрібне, як якусь забаганку начальства”

Галина Попсуй, джуринський сільський голова, Жмеринський район:

Торішня весна запам’ятається всім назавжди. Люди були налякані, настало щось таке, чого ніколи не було. Було страшно, ніхто не уявляв, що ця ситуація – надовго. Обмежень у селі, звісно, менше, ніж у місті. У селі ж немає громадського транспорту і великих магазинів, тобто місць, де збирається багато людей, менше. Але багато людей приходить, наприклад, у сільську раду. Торік встановили обмеження, примушували ходити в  масках, не пускали всіх разом у приміщення сільради, як раніше. І в школі запровадили жорсткий і тривалий карантин. У селі торік навесні ніхто не хворів на коронавірус, і люди сприймали обмеження як щось непотрібне, як якусь забаганку начальства. Як сільський голова (тільки тоді в іншому селі, але так було ж скрізь)  я чула багато слів невдоволення.

Галина Попсуй

Минув рік. Люди тепер знають про багато випадків смертей від коронавірусу і вже розуміють, що все не так просто, що обмеження – то таки не забаганки. От померла жінка в нас нещодавно. Кажуть, що від серцевого нападу, але ховали в закритій труні, то, можливо, той серцевий напад був наслідком коронавірусу. Якщо раніше був страх перед невідомим, то тепер він більш реальний. Я особисто в людних місцях не буваю, в магазинах людей небагато, на базар стараюся не ходити. Але торік восени я таки хворіла на коронавірус. На щастя, все обійшлося.

Дуже невдоволені обмеженнями вчителі й батьки школярів. І не тільки тому, що це додаткова праця. Адже в селі не скрізь нормальний інтернет, не в усіх сім’ях є технічна можливість навчати дітей онлайн. Але хоч є чимало проблем через карантин, я вважаю, що обмеження мають бути жорсткіші.

“У мене велика сім’я, тому у мене немає браку щоденного спілкування. І я дуже співчуваю тим людям, які залишаються на тривалий час у чотирьох стінах”

Юрій Войціцький, експерт з питань місцевого і регіонального розвитку, м. Вінниця:

Торік були значні сподівання на те, що епідемія і карантин – це тимчасово, на кілька тижнів. Тоді ще було мало хворих, і всі думали, що воно все не так страшно, як пишуть. Виявилося, що таки страшно, бо тепер вже дуже багато людей перехворіли і, на жаль, чимало й померли. От у мене зараз є кілька знайомих, які хворіють і перебувають на самоізоляції. Переважно в них нескладні ситуації, але в самоізоляції багато обмежень. І я вважаю, що нинішні заходи могли б бути ще жорсткішими, адже епідемічна ситуація вибухова. У мене четверо дітей, троє з яких – школярі, і я добре знаю, що карантин – це складно. Це вимагає колосальної праці батьків, які, окрім своєї щоденної роботи, мають приділити дітям набагато більше уваги, ніж раніше. Діти не просто сидять вдома, вони багато часу проводять за комп’ютерами, в них мало часу на елементарні прогулянки на свіжому повітрі, вони набагато менше, ніж треба дітям, рухаються. Їм бракує соціалізації, хоч вони мають можливість спілкуватися між собою. А є ж багато сімей, де дитина одна і там зі спілкуванням у дитини взагалі біда. Звісно, діти все одно виходять на вулицю, зустрічаються з друзями, але багато батьків стараються обмежити коло спілкування дітей, щоб не заразитися.

Юрій Войціцький

У мене велика сім’я, тому у мене немає браку щоденного спілкування. І я дуже співчуваю тим людям, які залишаються на тривалий час у чотирьох стінах. Мабуть, багатьом таким людям потрібна психологічна підтримка. Особливо в містах. Бо в селах люди хоч у двір виходять, з сусідами через паркан спілкуються, а в містах є літні люди, як в під’їзд бояться виходити, щоб не захворіти і не стати тягарем для своїх дітей.

Що стосується роботи, то мені особисто торік довелося перейти на суворий онлайн-режим. Тому я розумію, як важко вчителям. Дуже складно витримувати стільки часу в режимі онлайн, і ми вчилися хоч частково працювати наживо, зустрічатися з дотриманням карантинних вимог. Не все можна ефективно реалізувати, не маючи нормального живого контакту з людьми. Без сумніву, багато онлайн-методів використовуватимуться ще тривалий час, але все одно потрібне живе спілкування.

“Ми не врятуємо ситуацію в країні без жорстких обмежень і масової вакцинації”

Любов Гордієнко, викладачка коледжу, м. Вінниця:

Торік лякала тільки невідомість. Торік у нас у колективі ні серед працівників, ні серед студентів не було тяжких випадків захворювання. Хворіли одиниці, і всі сприймали обмеження як щось зайве. Але з 1 вересня запровадили температурний скринінг. Виявляли студентів з температурою, якої вони навіть не відчували. І коли ми їх відправляли додому, то батьки обурювалися. Мовляв, хіба це температура 37,4? Виявилося, що люди не готові адекватно оцінювати ситуацію, і, тим більше, з розумінням сприймати обмеження. Навіть після того, як чи не в кожного з’явилися знайомі, що хворіли досить тяжко. І якщо раніше робили акцент на небезпеці для старших людей, то тепер у мене є колеги, які лежали в лікарнях з маленькими дітьми хворими на коронавірус. Схоже, люди таки зрозуміли, що це справді небезпечно, але особисто для себе обмежень не хоче ніхто.

Любов Гордієнко

Мене лякає рівень свідомості багатьох людей. Так, я маю стабільну зарплату, а є люди, які через карантин працюють зі значними обмеженнями. Але в багатьох є певний “запас міцності”. І насправді не всі такі люди потребують допомоги, хоч заробітки в них значно знизилися. А тим, кому допомога справді гостро потрібна, держава мала б компенсувати втрати, є й благодійні програми. Я знаю багатьох людей, які працюють на ринках. І далеко не в усіх цих людей ситуація така, щоб виходити на акції протесту і дорогу перекривати. Я вважаю, що ми не врятуємо ситуацію в країні без жорстких обмежень і масової вакцинації. Я обома руками за вакцинацію, але роз’яснювальна робота щодо неї недостатня (це тема іншої розмови). А зараз я, читаючи і слухаючи новини, хочу локдауну, заборони міграції навіть нарівні областей. Відповідальність за це варто покласти на керівників областей. І за масову вакцинацію – теж, але з широкою просвітницькою кампанією.

Лікарі падають з ніг. Ми повинні вклонятися тим, хто сьогодні там, на передовій боротьби з хворобою. Батьки кричать, щоб відкрити школи, але, мабуть, не цікавляться, скільки вчителів захворіло і  померло. У нас батьки не звикли нормально спілкуватися з дітьми, виховувати їх. Все “скинули” на школу. А так не можна. Звісно, проблема є і в дистанційному навчанні. Наприклад, під час дистанційного уроку не стало світла: у дитини істерика, а вчителька не знає, чому дитина зникла з ефіру, а потім проблеми з оцінками. Все це мають враховувати в школах. Діти цього ще не усвідомлюють, а от батьки і вчителі повинні співпрацювати, шукати виходу. Коронавірус показав багато проблеми у сім’ях, у колективах, у всьому суспільстві. І ми маємо вчитися ці проблеми вирішувати. Так само як доводиться на ходу перепрофільовувати лікарні.

“Ми навчилися з цим жити, кожен шукає можливості самореалізації і повернення в своє життя звичних речей”

Костянтин Родигін, старший викладач кафедри журналістики Донецького національного університету імені Василя Стуса, кандидат філософських наук, переселенець з Донбасу, м. Вінниця:

Головне, з чим довелося зіткнутися мені торік навесні  – дистанційне навчання. Але це не була дуже велика проблема, бо специфіка моєї викладацької роботи така, що її відносно нескладно перевести в дистанційний формат, як наприклад, навчання медиків. У моїй ситуації це не позначилося й на зарплаті. І тому спочатку це сприймалося як якась надзвичайна пригода, здавалося, що “от ще тиждень, ще трохи” – і все закінчиться. А тепер виявилося, що все розтягнулося на місці і, схоже, навіть на роки.

Костянтин Родигін

І що далі, то психологічно тяжче, і це при тому, що я – інтроверт. Накопичується втома, дискомфорт, брак живого спілкування. Так, з часом це дістає навіть інтровертів, а екстравертам, мабуть, дуже складно все це витримувати. Пригнічує усвідомлення невідомості перспектив, неефективності заходів, які проводяться. Якщо раніше думали, що це сезонно, настане літо – і все зникне, то тепер такого немає. Я торік взагалі тривалий час не спілкувався наживо ні з ким, але так не може бути весь час. З’явилося навіть певне відчуття фаталізму: якщо захворію, то захворію, а життя ж триває. Не можна боятися постійно. Страшенно набридло, але ми навчилися з цим жити, кожен шукає можливості самореалізації і повернення в своє життя звичних речей.

Будьте постійно у курсі подій – підписуйтесь на канал «Новини Вінниці» у Google новини.



ВІД MY.UA


ВІД LUCKYADS


ВІД OBLIVKI


Від Giraff


Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.